Казка про Назарчiка та його знахiдку

Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас. Знов надходить казки час – тож і я оце сідаю й оповідку починаю. Ви вже радіо ввімкнули, якщо, звісно, не забули. Хто в дорозі, хто удома, хто бадьорий, в кого стома – всі умощуйтесь зручненько та слухайте
уважненько…

Сьогоднішню оповідку, дітоньки мої любі, почув я від одного свого друга. Не сказати, щоб дитяча вона була, скоріш – для дорослих. Чи то правда, чи ні – вирішуйте самі, а я вам так скажу: навіть, як і вигадав він її, то й добре зробив. Чому? А от послухайте.

Жив собі та був собі один хлопчина. Був він ще малий – щойно вісім років йому зрівнялося, і звали його… ну, скажімо, Назарчиком. В житті йому, хоч і короткому, вже й не пощастило: не мав він ні родини, ні батьків – сам-один жив з такими ж, як він сам, бідаками у дитячому будинку. Не сказати, правда, що будинок той якийсь поганий був: і люди там хороші працювали, і діточки добрі були, але все ж таки – самі розумієте: без матусі дитя не прийде до пуття, а мами у Назарчика й не було. Куди поділася, де повіялася – про те ніхто вже й не пам‘ятав, але сам хлопчик завжди думав інакше – що є в нього мама, що вона до нього обов‘язково прийде, його скоро знайде, забере і будуть вони жити-поживати тай горя не знати…

Знаєте, яка є перевага у дитини, яка батьків своїх не знає? Вона може уявити собі будь-якого тата та будь-яку маму. Хоч лицаря з царівною, хоч великого ученого з першою красунею, а хоч би й співака з танцюристкою. Щоправда, Назарчик наш собі нікого такого не уявляв: він точно знав, яка його мама і як вона вигляда. Бо одного разу знайшов десь у коридорі світлину невеличку, що зображала дівчину: не найкрасивішу, не найвидатнішу, а так – звичайну. І здалося нашому малому, що дівчину цю він десь бачив, чомусь її пам‘ятає. А кого ж йому ще пам‘ятати у вісім років, як не рідну маму? Певно, приходила вона до будинку, шукала його та от халепа – не знайшла цього разу. Але то нічого: наступного разу обов‘язково знайде, треба лише почекати…

Ото ж і чекав Назарчик на маму свою щодня та щогодини…

Помітила те директорка дитбудинку, поважна така тітонька на ймення Оксана Власівна. Людина вона була чуйна, дітей любила та на посаді своїй відбувайлом не сиділа. Як зрозуміла, що у Назарка щось змінилося, вирішила з‘ясувати – чи ж не на погане, часом? Розпитала хлопчика обережно, він їй світлину й показав – осьо, мовляв, мамуся моя, я її впізнав… А як побачила вона ту дівчину, то й сама її впізнала: звичайно, не мама то була Назарова, а волонтерка, яка час від часу до дитбудинку приїздила та різні речі потрібні привозила. Гурт її волонтерський не солдатам українським допомогав, а саме дітям маленьким. Тож так вийшло, що привезла дівчина одного разу щось дітям потрібне, та по дорозі зображення своє й загубила, а хлопчик і знайшов. Може, раніш він її бачив та запам‘ятав – от і вирішив нині, що то його мама.

Оксана Власівна нічого Назаркові не сказала, думала – ну, нехай тими думками тішиться. Але наступного дня приїхало те дівча до неї у гості несподівано. Речей цього разу ніяких не привезла, не чекали її того дня, а просто зайшла до директорки у кабінет та спитала – мовляв, так і так, думала я та судила, та волію нині у вас ради спитати. Їздила я до вас сюди, їздила, тай вирішила – хочу дитя всиновити, мамою йому бути. Чи ж можна?

Зітхнула директорка, бо, правду кажучи, не вельми можна те було. Дівчина ж бо одиначка, своїх дітей нема, чоловіка теж – хто їй дитя довірить? Але похапцем нічого казати не стала, спитала тільки – кого ж, мовляв, узяти хочеш, хлопчика чи дівчатко? А дівчина у відповідь: а кого дасте. Бо ж, якби сама народжувала – Бог би не питав, кого хочу: яке дитя вже дав би – те й любила б. От і я так хочу…

А поки вони отак між собою говорили, Назарчик до кабінету директорського прийшов – щось йому знадобилося чи, може, про маму свою не все оповів, що хотів. Заходить він усередину – а там… там мама його сидить. Така, як на світлині. Він зрадів, рученята до неї простягнув тай сказав – мамусю, мовляв, осьдечки я!

Як там воно далі вийшло – про те ми з вами, певно, ніколи не взнаємо, але що вже точно: живе з тієї пори Назарчик з мамою своєю, в теплі, в добрі та в рідній сім‘ї, чого я й усім діткам бажаю. Ще й кота-воркота завели, аби зовсім вже затишно стало.

Отака, рідненькі мої, казочка. А ви ж не забувайте, волонтерам помагайте. Бо не тільки вояками на фронті, а й дітьми у тилу вони опікуються, а ця справа хіба не важливіша. Добраніч, мої хороші. Добраніч-добраніч… добраніч.