Казка про Рим та Карфаген

Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас, знов прийшов у гості до вас. Нині дід ваш зажурився, бо щось трохи застудився. Та ото ж поставив чаю тай до казочки сідаю. День до вечора сплива, нічка землю накрива, за віконцем – тільки тиша, за припІчком сИдить миша, можем з вами чаювати, мої ріднії малята.

Отже ви, мої маленькі, всі умощуйтесь зручненько, всі до діда присідайте й свої вушка наставляйте. Розкажу вам казку нині про часи про старовинні, не про Русь та не про Крим, а про самісінький Древній Рим.

Отже, жило у тому Древньому Римі таке собі велике цабЕ, йменням КАто Цензоріус, що його історики нинішні знають, як Катона Старшого. Був той Катон значною по тому часі в Римі людиною – цілісіньким сенатором, тобто мужем багатим, впливовим… та на все готовим, коли річ заходила про давнього суперника Риму, державу Карфагенську. Ненавидів Катон карфагенян – всіх без розбору, здорових і хворих, розумних й дурних, старих та малих – словом, усіх. І нічого так більш не волів Катон, як аби римляни пішли на Карфаген війною та розтрощИли б його дощЕнту.

Проте, римляни воювати з Карфагеном не хотіли, по домівках сиділи – бо вже дві війни пройшли, а зиску з них не дійшли. Тому Катон придумав план, як умовити римлЯн: він ходив та всім казав, що “Карфагена треба розвалити”, мовляв. Він казав це у Сенаті й при народі, та й при кожній іншій нагоді – чи йшлося про те, як поратись у городі, або про те, де брати грошЕй, або про те, як вивОдити мишЕй… Розповість він про погоду, повернеться до народу тай знов про Карфаген брИдить – як він його ненавИдить. Якщо ж Катон зустрічався з котом – то й кота настромляв, аби кіт Карфаген воював.

Така ненависть, звісно, річ дурна – але згодилася й вона, бо римляни самі того не вторОпали, як воювати потОпали. Пішли світ за очі – ген-ген… взяли й розвалили Карфаген. А Катон лишився в історії, як винахідник теорії, що її психологи сиві називають “теорією підсвідомого впливу”.

До чого дідусь ту казочку вів, чого вам тим Катоном мізки проїв? Все просто: дід тут не в Сенаті, але готов у кожній домівці, у кожній хаті одне й те саме промовляти: нумо ж, дівчатка та хлоп’ята, гайда волонтерам помагати!

Тут і казочці кінець, а хто слухав – бери стілець, до комп‘ютера сідай та хлопцям-молодцям подарунки надсилай. Адреса мого дома вам знайома. А тепер пора вже спати, дівчатка мої та хлоп’ята. Й нехай вам насняться хороші-прехороші, солодкі-пресолодкі сни. Добраніч, мої маленькі. Добраніч-добраніч-добраніч…