Казка про Старого, Невістку й Онука

Доброго здоров‘я вам, моїм любим дітлахам! (Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка!). Це я, дід Панас. Знов звертаюся до вас. Знов вам казку прочитаю – я ж бо їх багато знаю! Розповіла мені цю казочку одна добра дівчинка. Чи сама придумала, чи ні – про те судити не мені, але казка, всім на диво – і цікава, і важлива. Отже, вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько.

Жив собі та був собі на білому світі один старий дід із своєю бабусею. Жили вони у селі, в мирі та злагоді, як то кажуть – аж поки смерть не розлучила їх. Померла бабуня, відійшла душа її до Бога, а дідусь, аби не бідувати одинаком вдовим, переїхав до сина свого. Той у місті жив, сім‘ю мав тай квартиру велику – міг старого батька і прийнЯти, і доглЯнути.

І усе б воно нічого, але дідусь наш був уже геть старенький, та ще й після смерті дружини засмучений. Очі його, колись зіркі та ясні, туманом підплили, руки, колись кріпкі та могутні, тремтіли, ходив він незграбно, з почвАлом, ще й хитався інколи… Як сідав він із сім‘єю до столу – важко йому доводилося. Візьме ложку – вона під стола впаде, візьме виделку – з неї їжа геть висипається, а як склянку з молоком до рота піднесе – обов‘язково на себе та ще й на скатертину проллє. Халепа, тай годі!

Сина його, а більш на те – невістку, це все дуже дратувало. Це ж, зрештою, їй за старим прибирати та ще й сорочку йому прати. От і сказала вона чоловікові якось – мовляв, треба з цим щось робити, бо ж за столом нині не всидиш: твій батько ротом своїм так вже розплямкається, що й їсти перехочеться, а вже тієї їжі з-під стОлу прибирати – сили моєї нема ніякої. Ти б вирішив, каже, якось це питання, ти ж в домівці хазяїн, чи не так?

Думав син, думав, тай надумав поставити у кімнаті маленького столика у закутку – для батька свого старого. І сидів наш дід сам-один за тим столІчкем у куточку тай їв, що там йому вже невістка від щедрот насипала. Але ж руки у нього ще більш від образи тремтіти почали – то він, як не обід, то чашку розіб‘є, то тарілку впустить, а то ще якусь посудину стукне – знов халепа, хіба ж не гірша. А як подивиться хтось на нього з-за великого стОлу – побачить, як дід старий плаче на самоті… і апетит зника від такого виду.

Тоді невістка надумала подавати свекру обід у дерев‘яному посуді, з дерев‘яною ж ложкою, аби він посуд більш не калічив. І так вже дошкулила жіночка дідові своїми словами єхидними та неприязливими, що той вже й не знав, куди себе подіти. І чим далі – тим гірш становилося старому…

А за цим за усим щодня слідкував маленький чотирирічний хлопчина – син того подружжя, рідний онук того діда. Слідкував, придивлявся та щось собі таке тихесенько міркував… Одного дня побачив батько, як синочок його з дерев‘яним брусочком у куточку примостився та щось там собі таке з ним вигадує. «Що це ти там придумав, синку?» – спитав він його. А хлопчик йому й відповідає: «То я, тату, роблю для тебе з мамою дерев‘яну миску. Як ви старі станете – я вас з неї годувати буду, як ви дідуся. Зроблю вам одну на двох, аби на дереві зекономити…». І заходився знов до праці.

Не знаю я, чесно кажучи, що там собі той дядько подумав, що дружині своїй сказав, але з того часу дідусь старий снідав, обідав та вечеряв за великим столом, разом з усією сім‘єю, і онук його сидів з ним поруч, і невістка свекрові приязно посміхалась. А син з батьком поводитися став, як то сину й належить: чемно і з любов‘ю великою. І всім було байдуже, якщо інколи на підлогу падала виделка чи розливалося молоко із склянки.

Отака, дітоньки, казочка – а може, не казочка зовсім, а бувальщина? Як ви собі гадаєте? Проте, як би воно вже там не було, а одне вам скажу точно: так в житті буває, що й дитя мале дорослих научає. Бо серце дитяче коли-не-коли правду бачить ліпш, аніж будь-який дорослий, в окулярах чи без. От і ви, хороші мої – до діточок малих дослухайтеся й старих своїх не зрікайтеся.

А чому, питаєте, я вам нині про волонтерів нічого не сказав? Бо ви й без мене все знаєте. Отако. Шануйтеся, мої любі, та ходіть здорові.