Казка про козака Мамая та його побратимів

І у місті, й на селі, і великі, і малі, в кожній хаті, в кожнім домі, і знайомі, й незнайомі – знову, вже у звичний час вас вітає дід Панас. Казка вам нова готова – дід дотримується слова: кожен тиждень – щось нове. Так ваш дід Панас живе. Отже, вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько.

Звик вже дід ваш, що казочки йому добрі люди розповідають, але сьогоднішня оповідка особлива – приніс її на хвості дідові справжнісінький Сірий Вовчик. За козаччини старої не знайти було славнішого героя, аніж старий козак Мамай – всі про нього чули, всі його шанували, а хто він є такий – не знали. І до наших часів дійшли ті пісні, що про нього співали, та ті казки, що в старовину оповідали. Чи був козак Мамай, чи не був – то вже, правду казати, байдуже, бо став він легендою, яка покоління за поколінням українців надихає, на битву закликає та волю обіцяє…

Отже, почнемо, як звичай велить, такими словами: жив на Січі старий козак Мамай. Воював він бусурманів нечестивих та ординців захланних довгі роки, а що воювати вмів та любив – то вже точно. Бува, прокинеться вранці, Богові помолиться, чаркою душу обАвить – тай мерщій виїжджа напасників агарянських, нехристів бусурманських замагати. Скільки яничарів у землю степову втоптав, скільки полоняників та ясачників українських з неволі лихої визволив – того й не перелічити. Боялися його вороги, аж сам хан кримський тремтів, його ім‘я почувши. Але доля вояка – як дівка: бува – вірна, а бува – зрадлива. Сталося так, що підвів Мамая вірний його кінь у бою кривавому, зашкутильгав на ногу тай не зміг січовика з бою винести. Кинулися на нього ординці з усіх усюд, на землю повалили, шаблюку відібрали, руки-ноги кайданами тяжкими, зачаклованими скували тай до зіндану кинули. А до запорожців, побратимів Мамаєвих, вісника чорного, Джаміля-мурзу з листом послали.

Приїхав мурза той на Січ Запорізьку, встав посеред майдану, де сходи козацькі проводилися, тай листа того читає. Так, мовляв, і так, впіймали ми, великі воїни орди буджацької, героя вашого та характерника, старого козака Мамая. Як хочете його живим з полону мати – доведеться вам за нього викуп давати. Правимо ми за Мамая десять тисяч талярів золотих ринських, коней два табуни українських та ще й ті три гармати, що ви, козаки, у нас на Перекопі у бою забрали. А як не віддасте усього того – не бачити вам побратима вашого, скарає його великий хан. Або ж на голову буйну вкоротить, або ж на палю посадовити звелить – яка вже його ханська ласка буде. Отак.

Засумували козаки, зажурилися, судити-рядити заходилися. Одні кажуть – треба нам, братчики, вставати, йти ординців воювати, побратима нашого із злої неволі визволяти. Інші – та вже, мовляв, ліпше на умови ханськії пристати, викупа йому віддати, бо ж за одне життя козацьке сотні головою накласти можуть…

Але ж з‘явилися проміж них ще й такі, хто раптом зовсім інші балачки розводити почали: мовляв, а хто він такий, той Мамай? Хто його знає, хто його бачив? Ніякий він, кажуть, не герой, а просто собі дезертир божевільний, тягар для України, сором для Січі – це ж треба таким недолугим бути, аби у полон до ворога живим попасти? А може, він і не козак ніякий, а підсил султанський? А може, він тепер просто пішак у ханській змові проти ясновельможного пана гетьмана?

Добре, що козаки того не слухали, за Мамая живота покласти клялися, бо побратими були усі та ні дідька лисого, ані хана ординського не боялися. Встали просто посеред ночі, коней осідлали тай пішли старого козарлюгу визволяти. Билися цілу ніч та цілий день – тай визволили Мамая, живого та цілого, лише злого, як чорт, що в ямі сидіти довелося. І довго ще ворогам той полон сльозами кривавими відливався, довго гуляв старий Мамай по степу широкому, довго хану гикалося, як ім‘я козаче при ньому споминали…

А до чого ж та казочка сьогоднішня була, дітоньки? А ось до чого: може, хто й не знає, але ім‘я це, Мамай, непросте. Тюркською мовою воно означає «ніхто». Бо був такий звичай в козаків – імення свої нікому не називати, у таємниці тримати. Нема імені – нема людини: жодна зла сила її ані побороти, ані зачарувати не зможе. От і вийшло, що козак Мамай – то є «ніхто»: будь-який козак, будь-який українець… або ж будь-яка українка. Всі ми одне за одного горою стояти повинні, всі – з ворогом воювати, а як знадобиться – і одного-єдиного брата чи одну-єдину сестру, що до полону ворожого попала, всім миром визволяти. І тоді – буде жити старий козак Мамай, буде гуляти степом, ворогам на страх, а нам на втіху.