Казка про Козаків та Хлібороба

Розповім я вам сьогодні, дітоньки мої хороші, казочку про старовину сиву, про козаччину славетну.

Вже за тих часів далеких аж надто багато було тих, хто на Вкраїну зазіхав та війною на козаків ходив: турки та татари, ляхи та москалі – усім кортіло вкраїнської землі. Та боронили нас коші та курені козацькі, як могли – воювали, у походи ходили, живота свого не жаліли, аби люде в Україні мирно жили. А за те ж їм і слава була від народу, і повага від людей, і допомога. Як приходила година – кожен рід, кожна родина споряджала чоловіків до бою…

І жив за тих часів на хуторі одному невеличкому такий собі дядько. Хазяїн він був справний: усього на хуторі було доста – і поїсти, і попити, і худоба сяка-не-така водилася. Все, як у людей, хвалити Бога. Як прийшла лиха година – знов піднялась Україна, знову кличуть козаків відбивати ворогів. Тож до хутору того прийшли вояки тай дядька з собою кличуть – мовляв, вставай, друже-брате, гайда ворога відбивати!

А хуторянин наш, правду сказати – ну, не те, щоб боягузом був, ба ні! Просто до справи військової не вдався: на городі копирсався, за худобою ходив – а шаблюкою не вмів. Ні рушниці, ні пістоля він не мав – така вже доля. То і каже дядько козакам – мовляв, яка з мене у полі користь? Я за плугом справно ходити вмію, бо вродився гречкосієм. То ж не всім козакувать – треба й землю оброблять. Весна нині, ви ж погодьте та і восени приходьте: чим вже зможу – поділюся, бачить Бог – не поскуплюся. Їсти треба й козакам – тож, що маю, те і дам…

На тому вони й погодилися. Вирушили козаки до походу. Пішли вони шляхом – битися з ляхом, турка тримати, москаля проганяти. А восени, як домовлялися, прибули до хутору козацькії посланці – прибули, вклонилися хазяїну та сім‘ї його і кажуть: от вже ж, дядечко, бились ми всю весну, боронились усе літечко, а нині осінь – до тебе по допомогу прийшли. Чи даси ж козакам, як обіцяв, від щедрот своїх хлібину, від достатку – сальця у шматку? А дядько їм і каже: ой, хлопці ви мої молодці, і дав би я вам, бо ж врожаєм Бог мого хазяйства не зобидив нині, та оце ж днем раніш приходили до мене сердюки – славні вояки, теж допомоги просили. То хіба ж я їм відмовлю? Все оте й віддав, що для вас наготував. А більш дати не можу – бо тоді вже й сам зубожу, діточок не нагодую, зиму не перезимую. Ви ж ідіть, хлоп‘ята – може, вам хто інший допоможе?

Засумували козаченьки, та що вже поробиш? Не вони ж одні з ворогами б‘ються – не їм одним допомога потрібна. А обдирати хлібороба – гріх великий, його й пани грабують, і чужинці остатнім не гребують – а козакові зась, козацька честь грабувати не дасть. Сіли на коней своїх негодованих тай поїхали. Тільки від‘їхали недалеко – за спиною хтось кричить-репетує, так, що й дідько в болоті почує. Повернулися козаки, аж глип – хуторянин наш за ними возом поспішає, волів поганяє. Під‘їхав віз поближче, бачать лицарі запорізькі – а на возі тому чого тільки й нема! І вівса, і проса, і вареники, і крученики, і всякої страви – та оно ж, навіть оковитої пляшка чимала вигляда! А ще – чоботи та свитки, і штані на литки, і кожухи, і шапки, й рукавиці дядько поклав з п‘ять пар – не забув…

Зліз він з воза тай каже козакам: – Беріть оце, хлопці, та не думайте про мене лихого. Я так собі гадаю, вам потрібніше. Бо ми, селяни – вдома живемо, в полі працюємо, з поля-з лісу прогодуємось сяк-так. А як вас вороги поб‘ють – то й ми загинемо, бо ворог прийде – не помилує, все спалить і ми горітимемо. Беріть та себе бережіть.

Здивувались козаки, вклонилися дядькові знову і питають: а сам же ж як? В тебе ж діти, сім‘я… Дядько у вуса всміхнувсь тай каже: – Ет! Ми вже якось. Не останню свитку віддаємо. Як є у хлопа садиба – буде у хлопа і хліб, і до хліба. Приходьте навесні – я вам ще дичини якоїсь встругну.

Отакий мій сказ, а вам, дітоньки – наказ: не вагайтесь, не переймайтесь, а до справи долучайтесь. Вже майже зима на дворі, а козаки наші і нині в полі: їм – Вкраїну боронити, нам же – іншеє чинити: волонтерам помагати. Отака… казочка, малята.