Піп & People з Олександром Дєдюхіним 26 квітня

Христос воскрес, парафіяни. Це знов «Піп & People» на bloger.fm і я протоієрей Олександр Дедюхін з вами. Цього тижня ми продовжуємо говорити про автокефалію Української церкви. Тема така дуже жива, дуже потрібна виявилася всім. І я пам’ятаю часи, коли представники Московського патріархату казали: «Народ не готовий до автокефалії, народ не дозрів». І от, коли зараз в громадському транспорті відбувається обговорення, на телебаченні, у фейсбуці – народ не просто дозрів до автокефалії. Народ розуміє для чого вона потрібна, і тому ми продовжуємо цю тему. Але не слід нам забувати, що боротьба за автокефалію церкви в Україні розпочиналася не минулого тижня і навіть не з початком незалежності України. Першим актом усвідомлення гідності церкви Київської стало самостійне поставлення при князі Ярославі Мудрому на митрополичий престол митрополита Іларіона. Тобто боротьба за автокефалію, ми вважаємо, що почалася більше тисячі років тому. І далі історія буття церкви Київської була сповнена драматичних моментів, падінь і злетів, поневолення і поривів до свободи.

Отож, нинішні події – це лише завершальний етап тривалого шляху, коли проголошена в минулому і утверджена боротьбою та наполегливою працею автокефалія Української церкви має отримати томас про благословення та визнання з боку Вселенського патріарху. Та через цей акт увійти як повноправна помісна церква у спілкування з іншими церквами. Але для нас є самоочевидним, що православна церква в Україні вже відбулася і утвердилася як помісна і автокефальна. Ні духовенству ані вірним, які складають переважну більшість усіх православних нашої держави, не потрібне чиєсь спеціальне підтвердження, що наша церква є церква, що таїнство істини є таїнство, що вчення її – істинне християнське православне вчення.

Ми все це знаємо і в цьому впевненні. Іншими словами томас – це лише папірець, який свідчить для когось наше визнання, а ми себе вже визнали. І цього для нас достатньо. Але для подальшого успішного розвитку і утвердження Українська церква потребує внутрішньої єдності та повноцінного спілкування з іншими помісними церквами. І томас Вселенського патріарха є тим шляхом, яким можна найшвидше і найпростіше досягти цих завдань. Це не означає, що без такого томасу помісна церква не може далі існувати. Історія довела, що може. Київський патріархат за три останні десятиліття довів, що навіть без підтримки інших помісних церков та української держави і часто-густо навіть при спротиві він зростав, він розвивався і зміцнювався. Однак ми завжди повинні прагнути кращого для церкви. І внутрішня єдність та повноцінне спілкування є цим кращим. Але що означає ця єдність. Ця єдність означає, в першу чергу, молитовну єдність. І томас визнання автокефалії Української церкви направлений не на розділення церков, як дехто сьогодні зауважує. Томас якраз направлений на об’єднання церков і, дійсно, держава не може втручатися в церковні справи. Якщо держава втручається – це неправильно. Яка держава не може втручатися в церковні справи? Держава як країна-агресор. Тобто не може іноземна держава втручатися в справи Української церкви і це так є. Тому ми отримуємо томас про автокефалію.

І також сьогодні від представників Московського патріархату доведеться чути про те, що «от тільки церква-мати може давати томас». Безумовно, це правда. Але виходе тут ось що. Церква-мати для Української церкви – це є Константинопольська церква, а для Української православної церкви Московського патріархату церква-мати, безумовно, є Московська церква. Але ж ми знаємо, як розповсюджувалося християнство: з Константинополя прийшло на Русь, на Київську Русь, потім в Залісся, до Московії – і там була організована церква. А вже після того Московська церква відкриває свій філіал УПЦ МП в Україні. Тобто для церкви Московського патріархату в Україні церква Київського патріархату є церквою-бабусею. Так що, вони нам ніяким чином не можуть вказувати ні на що.
Ну і, мабуть, останнє на сьогодні, щоб дуже багато не загружать.

От що, особисто мені та звичайним віруючим дасть цей томас про автокефалію. Ви, знаєте, я вам скажу. Нічого. Тому що це не додасть не прихожан, це не додасть ніяких інших преференцій вже тим громадам, які вже відбулися. І за великим рахунком томас потрібний не нам, тому що…Коли збільшується кількість прихожан, коли священики наполегливо працюють. Ми в більшості своїй, священики Київського патріархату, не страждаємо від того, що в нас немає парафіян. Все в нас добре. І більше того, я іноді побоююсь таких речей, коли…побіжать же, побіжать московські священики в цю єдину церкву та будуть кричати: «Та ми є все життя були за Україну, ми ж отам під рясою завжди вишиванку носили, але нам забороняли її показувати». І таких теж треба буде церкві перевірювати, якось інтегрувати в себе. Тому на внутрішньому полі, так би мовити, полі церковному виникне більше проблем, мабуть, ніж розрішення цих проблем. Але…Але, якщо ми говоримо про історичну перспективу, якщо ми говоримо про те, що церква має розвиватися, тоді це буде розвиток церкви. Тому пам’ятаємо, що наші теперішні тимчасові страждання – ніщо, порівняно з тією славою, яка має відкритися в Ісусі Христі, Господі нашому.

З вами був протоієрей Олександр Дедюхін з Полтави. Це була програма «Піп & People» на bloger.fm. Христос воскрес, парафіяни.