Репліки Олександр Дєдюхін

Вітаю! В ефірі Блогер.ФМ програма «Репліки». Мене звати Олексій Свід. Сьогодні ми з Олександром Дедюхіним обговоримо одну з найпопулярніших тем українського медіапростору – надання Українській православній церкві Томосу про автокефалію.

Почати хотілося, мабуть, з того, що для людей більшості не релігійних буде найбільш важливим зрозуміти, що таке взагалі томас. Тобто, навіщо Українська православна церква настільки сильно хоче його отримати? Що це таке, з чим його їсти? І чому воно називається саме Томосом?

Д(єдюхін Олександр): Томос це… Повна назва – це Томос про автокефалію. Томос – це документ, документ, який засвідчує самостійність церкви. Що таке автокефалія? Автокефалія – це в перекладі з грецької: «авто» – це сам, «кефалос» – голова. Тобто сам собі голова. Це означає, що церква незалежна в управлінні, в прийняття своїх рішень і таке інше. Тобто Томос про автокефалію церкви – це приблизно, як, ну не знаю, як Декларація про незалежність. Так? І ще можна порівняти томас с паспортом. От наприклад, в мене є паспорт, але цей паспорт як такий мені він не потрібний. Я і так знаю, де я живу, на кому я одружений, скільки в мене дітей, коли я народився: тут питань немає. Але паспорт потрібен якомусь чиновнику, якому я його пред’являю, якимсь зовнішнім людям – вахтьорам, будемо казати так. Для якихось зовнішніх людей. І ось Томос – це не свідчення того, що постала якась автокефальна церква. Ні. Це свідчення того, що ця церква вже повнолітня. Тобто Томос потрібен не стільки нам, скільки зовнішнім людям. Але я завжди цитую святійшого патріарха Мстислава, першого патріарха Української православної церкви, який казав дуже мудрі слова: «Нам не треба чекати поки світ нас визнає, нам треба самим себе спочатку визнати». І зараз як раз та ситуація, коли , я думаю, народ України вже сам себе почав визнавати. І це саме головне. Отже, чому ми прагнемо Томоса? Томоса ми прагнемо, в першу чергу, для того, щоб засвідчити всім іншим, що ми є, що ми відбулися як церква. От, знаєте, якщо візьмемо таку річ як Томос… От незалежність держави – її потрібно постійно виборювати. Це не так: незалежність дали один раз, і вже можна почивати на лаврах. З Томосом, з одного боку, складніше, з другого боку, простіша ситуація. Томос – це така річ, яка дається раз, і її відмінити вже неможливо. Тобто, є Томос про автокефалію Української церкви, і вже ніяка сила не може його відмінити. Це отак приблизно.

С(від Олексій): Добре. Інше питання у тому, що зміниться взагалі в українських церквах, якщо і коли Томос буде прийнятий для української автокефалії. Бо багато, в тому числі, з російського боку є маніпуляцій щодо того, як це буде відбуватися? Доходить аж до того, що деякі кажуть, що це буде захоплення храмів, вигнання попів, які є Московського патріархату, заміни їх на Київського. Наскільки це близько до правди і взагалі як це буде виглядати?

Д: Ну, насправді, особисто для більшості Томос нічого не змінить. Для вірян Київського патріархату це, в принципі, взагалі нічого не міняє. Тобто в нас є храми, в які ми ходимо. Для всіх інших православних церков, громад православних церков змінюється що? По-перше, буде проведений Собор, на якому буде вручений Томос отим архієреям. Можливо, це буде Помісний Собор. Буде вручений Томос. І тоді всім громадам буде запропоновано перереєструватися: тобто бути або в тому статусі, в якому вони зараз є, або приєднатися до єдиної Помісної православної церкви. Тобто насильницьких дій, когось там вигонять, не буде. Хіба що власні парафіяни, наприклад, коли священик не схоче приєднуватися до Української Помісної церкви, а парафіяни схочуть, ну тоді можуть батюшку ввічливо попросити звільнити місце іншому. Але це вибір громади, даної конкретної церковної громади. Як громада вирішить – так і буде. У нас, і це постійно підкреслюється і нашими ієрархами, і державною владою, що насильно в Помісну церкву ніхто нікого заганяти не буде. Тобто це має бути вибір. А, якщо ми будемо говорити про якісь перспективи, що буде з церквами Московського патріархату, то мені особисто доводиться чути від священиків Московського патріархату: «ось тільки буде томас, тільки буде визнання церкви – я буду переходити, тому що я маю певні проукраїнські погляди».

С: Чи правильно я розумію, що на цьому Соборі, який буде, саме представники громади мають бути, тобто це не, скажімо, це церковні якісь?

Д: Ні. Як сказати… Я простий парафіяльний священик, я не маю точної інформації. Я думаю, що до кінця цієї інформації і зараз ніхто не має. Тому що цей Собор буде відбуватися з представниками Вселенського Патріархату, які будуть визначати не конкретних делегатів, в скажімо так, формат цього Собору. Собори бувають різні. Бувають собори архієрейські, коли приїжджають церковні ієрархи на цей Собор і приймають, і є Собори помісні – там де делегати від усіх парафій. Яким буде цей Собор я зараз сказати не можу, я не маю такої інформації. Але на цьому Соборі має бути обраний предстоятель церкви, на цьому Соборі має бути прийнятий статут церкви, нової церкви вже. І цей Собор має проходити під головуванням представників Вселенського Патріархату. Знов же ж, хто буде з представників, я зараз не можу сказати, і де цей Собор буде проходити, теж не можу сказати. Тобто це питання ближче до надання Томосу буде вирішуватись.

С: Я так розумію, що Українська церква – це не перша церква, яка виникла, а вже потім постало питання її визнання. Чи є взагалі якась інформація, або статистика, якщо ви нею володієте щодо того, чи існують інші церкви, які зараз у подібній до української ситуації, тобто вони наче невизнанні, але вони існують, у них є своя парафія, люди, які їм довіряють, їх священнослужителям. Взагалі, наскільки це поширений прецедент, коли кожна держава отримує своє якесь там, або не держава, а община – вона формує свою церкву, свою ієрархію, якої в неї до цього не було, і потім здобуває Томос?

Д: Ну, дивіться. Є такий церковний канон, що за розділенням державних справ має бути розділення і церковних справ. І от за розділенням державних справ є і розділення церковних справ для того, щоб надмєнность світської влади не втручалася в справи церковні. Тобто приблизно так. І, безумовно, що кожна церковна велика громада, кожна національна Помісна церква спочатку існує де-факто, а потім надається томас і де-юре визнається ця церква. Ну, найдовше визнавалась Російська православна церква – 141 рік. При чому, що навіть за офіційною версією Московського патріархату там була не дуже така красива ситуація, коли Вселенський Патріарх тоді приїхав до Москви за якоюсь пожертвою, то його тримали більше ніж півроку десь…Ну, в темниці, не в темниці…Будемо казати так – під домашнім арештом. І нікуди не відпускали поки він не надасть цього Томоса про автокефалію. І зауважте, що це є офіційна версія. Тобто, а як насправді воно відбувалося в московському середньовіччі ми собі навіть уявити не можемо. Тому це такий досить тривалий процес. Чи існують на сьогодні подібні випадки, коли церква не визнана – так. Це, наприклад, така сама ситуація в Чорногорською церквою. Є й інші. Наприклад, в Америці деякі церкви. Але чому ситуація з українським православієм унікальна? Тому що Українська церква – це є найбільша в світі церква. Навіть, якщо ми візьмемо тільки Київський патріархат, то на сьогодні це третя за кількістю парафіян церква в світі після Російської та Румунської. І, якщо ми будемо говорити про Російську православну церкву, то дві третини приходів Російської православної церкви знаходиться в Україні. Тобто, якщо дасть Бог буде об’єднання з тією частиною громади, які хочуть перейти до єдиної Помісної православної церкви в Україні, то це буде найбільша православна церква в світі. Тому у нас просто дуже великі масштаби. І такої великої кількості парафіян ні в історії, ніколи не було, тому це, безумовно, складні процеси.

С: Я як політолог за освітою, я знаю, що Російська православна церква десь там вже за Кавказом парафіян фактично не має. 

Д: Ну, ви ж розумієте, населення Росії воно ж зосереджене в Москві, Санкт-Петербурзі, а там півтора бурята на квадратний кілометр.

С: Ну, і це, і плюс там ще кавказькі республіки, які мусульмани здебільшого. Там те православіє їм особливо й не потрібно. А є ще інша проблема: багато, скажімо так, священнослужителів або чиновників, сановників Московського патріархату, особливо в Росії, сприймають це, як такий своєрідний бізнес, тобто отримання грошей. Ми знаємо, що було багато скандалів щодо того, що Києво-Печерська лавра передає гроші у Москву, навіть контрабандними способами перевозить їх в мішках. Чи не може це призвести до провокацій з боку Московського патріархату, аби зберегти будь-якими засобами свій не тільки вплив, якщо ми кажемо там релігійний, але й свій вплив з точки зору економічного. Тобто вони будуть втрачати кошти, і будуть намагатись зберегти їх?

Д: Я думаю, що провокації, безумовно, будуть. Вже в Одесі там якась церква Московського патріархату заявляє, що правосєкі на них напали, там щось з ними роблять, і по Одесі неможливо пройти, прямо кругом самі правосєкі. Провокації будуть, але, якщо це такого плану провокації – це питання вже не до церковних ієрархів. Я маю зараз на увазі ієрархів єдиної Помісної православної церкви. Це питання до поліції, до прокуратури, до СБУ. Якщо люди живуть в країні, то вони зобов’язані виконувати законодавство країни.

С: Тобто на міжнародному церковному рівні між патріархами немає жодних важелів, або жодної системи противаг, аби запобігти, можливо, таким ситуаціям?

Д: Ні, для цього є, знаєте, як в Святому Письмі написано, що «начальник недаремно носить меч». Це мається на увазі, що начальник – світський начальник. Він для устрашенія. Це нормальний процес:якщо людина в країні, вона має виконувати закони цієї країни. Наприклад, Вселенський Патріарх живе в Туреччині, і він має виконувати закони турецькі, а не українські, в першу чергу.