Ковель

В ефірі рубрика «Я – місто», в якій кожне місто говорить про себе саме. Воно по-своєму живе, має свій характер та говорить своєю мовою. Сьогодні говорить Ковель.

Я – Ковель, і я – Україна, а саме – Волинська область. Історія моя давня і багатогранна, хоч ніхто точно не пам’ятає, коли саме мене заснували. Та головне – мені ніколи не було сіро і буденно, злети змінювались падіннями, а руйнації – новими відбудовами…

Археологи були навикопували у мене поселення мідно-камяної доби, селились люди в захищених місцях і біля водоймищ.

За давньою легендою, першим поселенцем у моїй місцевості був вправний майстер—коваль, тому і село, де він жив, назвали Ковле. З часом це слово трансформувалось у сучасну назву — Ковель.

На моєму середньовічному гербі зображені контури веж замку і підкови — давнього символу щастя і достатку. На жаль, слідів старовинного замку не збереглося. Але вчені-історики запевняють, що я був під надійним захистом укріпленого замку з кількома воротами та вежами, який, вірогідно, був розташований на острові, оточеному річкою Турією та її притоками.

Навколо замку згодом утворився мій центр – там оселялась знать, ремісники та шляхта. Замок мав гідрологічні споруди: вони отримували воду, вода падала на великі колеса і крутила борошномельний механізм. І захист для замку, і млин для хліба! Старожили пам’ятають цей замок за переказами своїх предків-старожилів, які пам’ятають ще, як замок понищила пожежа. Вціліли лише ворота. Вони простояли до 1805 року, але расєйський генерал граф Сергій Каменський вирішив, що вони зайві і наказав знищити.

А 1518-го року у Бересті польський король Сигізмунд І своєю грамотою дозволив князю Василю Сангушку утворити з села Ковле місто і надати йому магдебурзьке право. Тоді ж дозволив влаштовувати дві ярмарки щороку. У 1536 році я перейшов до королеви Бони, дружини Сигізмунда I.

У 16 столітті у мене працював кравецький цех, пекарський, шаповальський, панчішний, м’ясницький і кушнірський. Завдяки ремісникам та торговцям, я швидко розвиваюсь.

У 1543 році я переходжу в управління ковельських старост, котрі турбуються про мій благоустрій, розпоряджаються королівськими прибутками, чинять суд і розправу над шляхтою і селянами.

У 1564 році я зі своєю волостю переходжу до Андрія Курбського — князя із Московії, з вимогою, що той має дотримуватися литовського статусу і місцевих законів,і не порушувати прав ковельських міщан.

В першій половині 16 століття у мене була школа, де учитель отримував «третій гріш» від місцевих церковних треб. Був вже тоді притулок для пристарілих та бідних.

Як я і попереджав – були злети, та були і падіння. От в 17 столітті , та і на початку 18-го, у мене був цей період занепаду, польські королі віддали мене в оренду як свою власність.

Наближається 1795 рік, коли вся Західна Волинь, а з нею і я, під час третього поділу Польщі потрапляємо до Расєйської імперії. Мене оголосили «уездным городом Волынской губернии» і «центром Ковельського повіту». Але ото не треба було прозивати «уєздним городом», бо з року в рік населення моє зменшується, життя завмирає, і на 1863 рік я як село з населенням до 4 тисяч осіб.

Мало хто знає про подорож Тараса Шевченка Волинню, і його гостювання у мене в 1846 році. Він тоді змалював багато пам’ятників, будинків, могил та збирав оповідання, пісні і казки у населення. Після подорожі Волинню поет написав поему «Варнак».

У першій половині 19 століття міщани, не маючи роботи, покидали центр та їхали займатись рільництвом і городництвом, вирощувати собі їжу в землі родючій.

Нарешті після занепаду настав і період підйому, зокрема економічного – це друга половина 19 століття. Реформи 1861-го, поява залізниці, у 1907-му побудували вокзал за проектом архітектора Вербицького….і от – я стаю третім у Волинській губернії містом за важливістю, після Житомира і Рівного.

Цікавий факт. В ті часи головним предметом торгівлі було дерево, яке сплавляли рікою Турією до Гданська. Ця торгівля привела до винищення великих просторів лісу і до збагачення шляхти, місцевого населення і купців.

В жовтні 1903-го почали страйкувати залізничники і вимагати повалення царизму та встановлення демократичної республіки. У нас починають поширюватись більшовицькі ідеї. А ще через мене пролягав шлях, яким з-за кордону до Расєї ішла нелегальна література.

Потім була україно-польська війна, за мене бились, а після Ризького договору я майже на 20 років відходжу до Польщі.

І щойно польський уряд підписав договір, як бігом волинський воєвода Кжаковський видав наказ про заборону української мови в навчальних закладах і установах воєводства. Ліквідуються школи, українські газети, закриваються навіть церкви. Українців не приймали на службу в державні установи. Українське слово всюди переслідується, все українське проголошується ворожим польській державі.

Але польська доба закінчилась для нас. На 1939 рік майже половина мого населення – євреї. Та після приєднання Західної України до Радянського союзу у нас припиняється організоване єврейське громадське життя.

Під час другої світової війни за 4 роки окупації німецька влада знищила, за офіційними даними, 35 тисяч мирних жителів та військовополонених, та три чверті будівель.

Після війни – логічний період відродження та підйому. Найперше відбудували залізничний вузол, пошту, млин, маслозавод, пекарні. Дістали воду. Розчищали вулиці та ремонтували будинки. І навколо залізничної станції почав формуватись житловий мікрорайон, який стали називати «Другим Ковелем».

У 1989 році починають створювати місцевий осередок Народного Руху України. Ряд активістів виступили за створення Товариства української мови. Почав формуватися осередок асоціації «Зелений світ», та діяла філія Української Гельсінської Спілки .

Стверджують, що я дуже пристойно вписуюсь в туристичну карту України, хоч і чимало пам’яток моїх понищив вогонь війн. Зараз у мене ж збережені 42 будівлі історичні та 28 пам’ятників під державною охороною.

У 16 столітті був збудований костел Святої Анни, збудували його за сприяння королеви Бони, короля Яна Казимира і багатьох представників знаті. Кілька разів він руйнувався і відбудовувався. А в 1996 році на цьому місці встановили перевезений з села Вишеньки костел Успіння Пресвятої Богородиці 1771 року, і він став єдиним в області і другим в Україні дерев’яним двовежовим католицьким храмом 18 століття (!).

Воскресенський собор згадується в грамоті королеви Бони в 1549 році. Також кілька разів згорав і відбудовувався. У 1877 році був побудований з каменю.

В моєму історичному музеї є більше трьох тисяч предметів експозиції, і усе це поміщається в старовинному будинку аптеки. Тут ви поринете в історію краю мого з найдавніших часів, а ще життя, побут і традиції моїх жителів.

В кількох кілометрах від мене є село Колодяжне. В ньому багато років жила Леся Українка, яка завжди казала, що найрідніший край для неї – це Волинь. Тепер колишню садибу Косачів перетворили на літературно-меморіальний музей, дбайливо зберегли інтер’єр та особисті речі поетеси.

В урочищі Нечимному ростуть трьохсотлітні дуби, та близько п’яти сотень рідкісних рослин. Тутешня природа і надихнула Лесю Українку на написанні Лісової пісні.

А от Люблінська алея тут зовсім недавно, у 2005 році відкрили її центральну фігуру – пам’ятник Шевченку на штучному кургані. Алея на березі ріки Турія, і впирається прямо у водосховище. От і прийшли до водойми. Можна дивитись на плин хвильок і медитувати.

Ну а поки слухаємо плин хвильок, згадаю непересічних українців, що відвідували мене, жили і творили: Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Михайло Драгоманов, а також лікар сім’ї Косачів Модест Левицький, художник Андроник Лазарчук, художник Валентин Данилюк, і звідси ж родом – біатлоністка Юлія Батенкова-Бауман.

З вами був Ковель. Озвучила Ковель – Юлія Похил. Ковелю з часів середньовіччя удачі приносить підкова, а вже скоро з вами говоритиме ще одне, особливе місто! Почуємось на Блогер ФМ!