Маріуполь

В ефірі рубрика «Я – місто», в якій кожне місто говорить про себе саме. Воно по-своєму живе, має свій характер, говорить своєю мовою. Сьогодні говорить Маріуполь.

Я – Маріуполь, і я Україна, в саме – Донецька область. А ще точніше – я на березі Азовського моря, у гирлі річки Кальміус. Крім того, що я район компактного розселення греків приазовських і грязьовий курорт, я один з важливих портів та великий індустріальний центр України. Щоб уявити наскільки – у мене 37% усієї промисловості Донецької області.

Маріуполем я був не завжди. До 16 століття мене називали Домахою. Потім протягом усього одного року – Павловськ, а ще 41 рік мене називали Ждановим. До речі, усього мені – 239 років.

Мою територію почали заселяти ще у XVI столітті запорізькі козаки, називали Домаха і використовували як вартовий пост для захисту зимівників, промислів і шляхів сполучення від нападів кримських татар. Якщо пошукати у матеріалах Коша нової Січі, то можна дізнатись, що з тієї Домахи, точніше під її прикриттям, у 18 столітті з мене виросла Кальміуська слобода. У ній завдяки полковнику Андрію Порохні у 1754 році збудували першу кам’яну Свято-Миколаївську церкву.

Оскільки за європейською традицією, поняття «місто» прив’язували до кам’яних будівель, то саме рік 1754-й можна вважати моїм роком народження.

Утім, то лише одна з версій мого зародження. Інші історики доводять, що церкву побудували у 1777-му, і наступного року заклали повітове місто Павловськ. Та вже за рік у якійсь грамоті цариці Катерини моє ім’я звучить як «Маріанополь». Кажуть, у 1780-му митрополит Ігнатій наполегливо просив мене перейменувати в Маріуполь. Того ж року до мене прибули греки і почали створювати невеличкі села навколо мене. Саме так з’явились Бахчисарай, Ялта, Урзуф, Сартана, Чердакли, Карань, Мангуш… А грузини та волохи заснували Ігнатівку.

Що могли робити жителі портового міста з 20-ма рибними заводами на березі? Торгували звісно, і дуже навіть вдало.

У 1783 році Кримське ханство приєднали до, прости Господи, Расєйської імперії, і частина греків повернулись в рідні землі. А на їх місце приїхали німці, що заснували свої колонії.

У1829-му із Задунайської Січі додому повертались козаки, і оселились на південному заході повіту, і теж заснували кілька сіл.

Потім було дозволено селитись тут, крім греків, ще євреям та італійцям. У 1824-му італієць Кавалотті почав суднобудівництво.

А у 1840-х слободу почали заселяти відставні солдати і матроси. Тоді ж у мене проклали першу бруковану дорогу та спорудили кам’яну набережну.

У 19-му столітті я був одноповерховим. У 1864-му році був закладений Міський сад. У 1867-му кожен міг попарити кісточки – відкрили громадську лазню. Почали вже вимощувати масово вулиці бруківкою і встановили перші 100 ліхтарів, щоб освітлювати вулиці.

Після 1917-го влада у мене переходила 17 разів переходила з рук в руки. Та все ж встановили владу червоних стягів. У 1923-му зорганізувалось перше літературне об’єднання «Дзвони Азов’я».

У 1933-му пустили першу трамвайну лінію.

В 30-х роках мене узагалі перетворили на великий будівельний майданчик. Оскільки я став центром компактного проживання грецької діаспори, у мене організували два грецьких райони – Сартанський та Мангуський. Відкрили технікум та 14 шкіл, усі – грецькою мовою викладання.

У 1941-му мене на 23 місяці окупували гітлерівці. Усього за час окупації було розстріляно і замучено більше 50 тисяч жителів.

Після війни маріупольці мої почали відроджувати втрачене, у порту споруджували причали і цілі райони, а 1953-го створили Азовське керування Чорноморського пароплавства.

До речі, як я став містом Жданов. 22 жовтня 1948-го мене вирішили перейменувати за прізвищем радянського партійного діяча, що колись у мене народився. Ще й орденом трудового червоного стягу нагородили. А потім – орденом Жовтневої революції… Та дякую, і задарма не потрібно було.

На початку 80-х не оминула мене хвиля підліткової злочинності, прямо-таки перше місце в союзі, чим не пишаюсь. Кажуть, «как ви яхту назавьотє…»…. У 1989-му жителі мої попросили мені повернути історичне ім’я Маріуполь. Три пам’ятники Жданову демонтували та закрили його меморіальний музей. А у звичайних школах почали викладати грецьку мову.

У вересні 1991-го над міськрадою, вперше на східній Україні, підняли український національний прапор. Того ж року відкрили перший гуманітарний інститут.

Незалежність пішла мені на користь, бо вже за підсумками 2002-го року мене визнали найкращим містом України за благоустроєм.

Як в часи Другої світової, так і з початком сучасної російської агресії я виявився одним з ключових міст протистояння. Важливе стратегічне значення, як не як. Три місяці з квітня по червень 2014-го мене контролювали терористичні формування ДНР. Та навіть після звільнення силами добровольчих українських батальйонів, я залишаюсь вразливим до терактів, а в січні 2015-го мене вперше обстріляли з реактивних систем залпового вогню Град.

Після звільнення до мене було перенесено Донецьку ОДА, мене зробили фактично центром області. Того ж року повалили пам’ятник Леніна.

У серпні 2016-го Громадське телебачення Приазов’я завершило цикл документальних фільмів «Місто героїв». Кому цікаво – там описане моє життя в 2014-16 роках.

Цікаві факти про мову. У мене мешкають українці, росіяни, греки, білоруси, вірмени, євреї і то ще неповний список. Усі вони склали специфічну маріупольську або ж приазовську говірку. Здавалося б, специфічне злиття української, російської та грецької мов. Але з точки зору фонетики та фразеології ця говірка репрезентує «степовий говір української мови».

Греки здавна доєднались до моєї історії, тому нині ми долучаємо їх до нашої історії, і в селищі Сартана зараз є Музей греків приазов’я. Там можете побачити їх побут і культуру з моменту переселення до мене у 1778-му, заснування поселень, освоєння територій, і подальший розвиток діаспори. Причому співробітники музею і досі постійно поповнюють колекцію, особливо ж велику увагу приділено кухні греків, і зібрано безліч рецептів і збірників.

Оскільки я важливий порт, порту не могли не виділити свій музей. Дві зали експозиції, тут вам і історія, і працівники, і безліч фото з документами прикріплюються. Ну і макети кораблів. Новий музей відкрили у 2012-му, бо старий музей в будівлі адміністрації порту вже давно не відповідав реаліям сучасності.

Ну і давайте відійдемо від води і прогуляємось містом. Однією з моїх основних визначних пам’яток стали два житлових будинки зі шпилем – східний і західний. Знайти їх можна біля Театрального майдану. Збудували їх у 1953-му на місці колишньої будівлі міськвиконкому, яку зруйнували в період війни. Два будинки розділені між собою проїзною частиною і тротуарами вулиці Артема. У 2000-му західний будинок зі шпилем пофарбували в білий колір, а східний так і залишився природного цегельного кольору.

Раз заговорили про театральну площу, то на ній же стоїть Драматичний театр, російський драматичний. Історія його почалась з 1878 року, коли утворилась перша професійна театральна трупа. Син купця Шаповалова орендував для театру приміщення. У 1884-му був ратифікований статут Маріупольського музично-драматичного товариства, члени якого влаштовували концерти, ставили аматорські вистави і сприяли естетичному вихованню маріупольців. У листопаді 1887-го відбулося урочисте відкриття нового театрального будинку, побудованого на кошти того ж Шаповалова. Приміщення отримало назву Концертний зал (згодом Зимовий театр). Сцена була величезною, багато місця для оркестру і зал на 800 глядачів! Так, раніше не було інтернету і люди ходили до театру. У 1880-1890-х тут гастролювали майстри української сцени: І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький, П. Саксаганський.

І На основі цього драматичного театру у 1934-му створили Донецький музично-драматичний театр.

Все ж повернемось до води, але не до моря, а до питної води. Справа в тому, що одним із моїх символів є стара водонапірна вежа. Стоїть вона в моїй найвищій точці, тому здається, що вона височіє над іншими будівлями. Оскільки у 20 столітті у нас ще не було сучасного водопроводу, то воду в бочках від джерела питної води до будинків жителів міста доставляли водовози за певну плату. У квітні 1908-го у міській думі затвердили проект будівництва водопровідної мережі. А автор проекту Віктор Нільсен доповнив її оглядовою пожежної вишкою, додавши їй ще й протипожежне призначення.

Та у 1932-му в зв’язку з заміною поршневих насосів, вежа перестала бути водонапірною. Оскільки поруч була пожежна частина, то вежа просто служила пожежною дзвіницею. Після Другої світової війни башта прийшла в запустіння. Та, незважаючи на це, в 1983-му році вона була визнана пам’яткою архітектури місцевого значення.

У кінці 80-х будівлю вежі планували відреставрувати і розмістити в ній музей містобудування. Але в 1996 році в старій водонапірній башті було відкрито відділення банку. У 2012-му це відділення банку було ліквідовано, і лишилась будівля вежі.

І вірите, кожна будівля, кожна церква чи адміністративна споруда мають же свою родзинку якусь.

У нас люблять працювати, люблять і відпочивати – тому побудували цікаві парки та сквери, люблять історію і зберігають її предмети-очевидці у музеях, у статуях увіковічнюють тих, хто довів, що має на те право. Ми бачили кілька війн, і досі бачимо і чуємо.

З вами був Маріуполь. Озвучила Маріуполь Юлія Похил. На Маріупольському напрямку хочеться більше не чути жодного пострілу, а вже скоро з вами говоритиме ще одне особливе місто. Почуємось на блогер фм!